Богдан ГАВРИЛИШИН
Якщо йти від червоного корпусу Київського університету до пам’ятника Тарасу Шевченку й перетнути вулицю Володимирську, – при вході до володінь старовинного парку, зліва, можна побачити лавку, захищену тінню у спечні дні, яка ніби запрошує до відпочинку. Я завжди так робив, гуляючи парком Шевченка – навіть у дні негод, осінніх дощів чи зимових завірюх.
Бо навпроти лавки лежить гранітний валун, на якому золотом викарбувані слова:
ВЧИТИСЯ, МРІЯТИ, ДІЯТИ
Під ними – ім’я: Богдан ГАВРИЛИШИН.
Перед війною 2022 року я регулярно приходив на це місце – неначе на кладовище – щоб зустрітись з Богданом Гаврилишиним (1926-2016), людиною, яка відіграла важливу роль у моїй долі – й не лише в моїй: важко переоцінити вплив Богдана Дмитровича на стратегічний маршрут України, її болісний відхід, відповзання, відрив міліметр за міліметром від Росії, від багатовікової колоніальної залежності, оспіваної Гоголем і Булгаковим, освяченої злою волею тиранів – Ніколая Першого, Сталіна й Путіна.
Господи праведний, думав я, сидячи навпроти пам’ятника Гаврилишину, чи можна вигадати щось більш протиприродне, ніж важка кам’яна брила з його іменем – й живі, невгамовні рухи цієї невеликої на зріст худенької людини, його хитро примружене око, його хвацькі вусики, які він постійно підкручував, його усмішку й доброзичливі, без повчальної зверхності, але завжди мудрі поради, до яких дослухалися українські президенти, прем’єр-міністри й голови Верховної Ради. Його терпляче вислуховували твердочолі комуністичні вожді, червоні колгоспні барони, неосвічені міністри фінансів України, які не знали, що таке Міжнародний Валютний Фонд, – всі ті строкаті керівники нової незалежної європейської держави, що волею випадку опинилися біля її керма, які вагалися, не знаючи – куди спрямувати державний корабель.
На звичний для невільників курс на осоружну, бундючну, але прихильну до зрадників московську монархію – або в незнайомі, небезпечні, але солодко привабливі гавані Заходу?
У перші роки незалежності Гаврилишин відіграв ключову роль у поступовому, спочатку боязкому повороті України на Захід, до євроінтеграції, до побудови в нашій країні – принаймні на словах – ліберальної демократії та ринкової економіки. Він організовував поїздки керівників України на Захід, домовлявся з очільниками європейських країн про зустрічі з нашими державними діячами. Був час, коли Гаврилишин повірив у державно-політичні здібності Олександра Мороза очолити Україну й рекомендував СанСанича європейським політикам – я був свідком цьому. Але Мороз обрав не той соціалізм й не тих союзників, не збираючись здійснювати вихід України з-під влади московських опричників.
Я познайомився з Богданом Дмитровичем у 1988 році, перебуваючи в Швейцарії на запрошення антиядерного руху лікарів – читав лекції про Чорнобильську катастрофу. Побував у його домі в Лозанні, пізнав членів його родини, був вражений привітністю й відкритістю цієї людини, яка здавалася мені особою легендарною: подумати тільки – колишній непримітний український лісоруб-емігрант у Канаді став відомим на весь світ економістом, директором славнозвісного Інституту Менеджменту в Женеві, автором знаменитої книги «До ефективних суспільств. Дороговкази у майбутнє» (1980), виданої всіма світовими мовами, книги, яка свого часу стала бестселером серед бізнесових та політичних кіл не лише на Заході, але і в Китаї та Радянському Союзі.
Ця книга, в якій Б.Гаврилишин піддав ретельному політико-історичному аналізу стан економіки провідних національних держав й розкрив причини успіху/ неуспіху їхнього розвитку, й досі не втратила свого значення. Гаврилишин умудрився не образити жодної держави, народу чи системи, піддаючи їхні дії об’єктивному аналізу, виказавши цим свою безмежну толерантність й бажання подолати непереборні розбіжності. Разом з цим його твір уславився тим, що видав «сертифікат смерті радянській імперії»:
«Якщо... не буде проведено значної реструктуризації протягом кількох наступних десятиріч, кінцевим результатом стане повна дезінтенграція Радянського Союзу як політичної системи».
Через одинадцять років після написання цих слів Імперія Зла припинила своє існування.
Книга Богдана Гаврилишина мала три видання в Україні. Особливо цікавим є третє видання, що вийшло друком через 20 років після першої публікації й було суттєво доповнене автором з огляду на зміни, що сталися в світовій економіці та геополітиці.
Найбільш вагомим став новий розділ, присвячений рідній землі Богдана Гаврилишина: «Україна: 20 минулих і 20 майбутніх літ». Шкода, що цей заповіт видатного українця сьогодні напівзабутий (чому причиною є інформаційний шторм воєнного часу), бо він зберігає як цікаві деталі спогадів про минуле, так і дає стратегічну візію майбутнього – побудови «нормальної держави» Україна. Візію, яка набуває особливого значення сьогодні, коли з’явилася надія на закінчення війни й перехід України до повоєнного відродження.
Однією з важливих передумов цього автор вважав «прихід до влади справжньої політичної еліти, більш професійної й патріотичної». Він мріяв про появу в Україні «політфілософів-архітекторів» – незалежних мислителів, схожих на нього чи Зб.Бжезінського, а не темних ділків на кшталт Єрмака, про створення сильної центристської партії при існуванні не більше 5-7 політичних партій, про вступ України в ЄС. Мене вразило пророче попередження Гаврилишина: «Не покладаймося на Польщу як нашого єдиного адвоката у справі членства в ЄС».
Гаврилишин писав у 1980 році свій монументальний твір як доповідь Римського клубу, активним членом якого він був. Недаремно перший президент Римського клубу Ауреліо Печчеї та другий президент Александр Кінг захоплено вітали працю свого українського колеги.
Членство Гаврилишина та його діяльність у Римському клубі було для мене особливо важливим: Римський клуб для екологів був чимось на зразок Ватикану для католиків. Це був центр світової думки щодо шляхів людства у майбутнє – думки недогматичної, немарксистської, а цілком сучасної, що враховувала фундаментальні зміни часу – прихід науково-технологічної інформаційної революції кінця ХХ століття. Я зачитувався доповідями Римського клубу й текстами Ауреліо Печчеї – й тому Богдан Гаврилишин напочатку здавався мені чимось на зразок українського Месії, людиною з іншого, вищого світу, від якого нас відділяла залізна завіса, роки інформаційної блокади, концтабори. Згодом, по мірі нашого зближення, його образ втратив сакральне сяєво, став більш близьким, зрозумілим, майже родинним.
Але залишився взірцем українського патріотизму, високих моральних чеснот, об’єктивності суджень.
Гаврилишин також перейнявся симпатією до мене, ми швидко перейши на «ти» й до кінця зберігали довірливі, дружні відносини.
У 1990 році Богдан Дмитрович запросив мене, як лідера громадського екологічного об’єднання «Зелений Світ», увійти до числа засновників нової, небаченої в Україні організацї – фонду Сороса, яку назвали Міжнародним Фондом «Відродження». До числа засновників також були запрошені Іван Дзюба, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Володимир Василенко та інші відомі громадські діячі. Богдан Гаврилишин очолив Фонд.
Це був час величезного духовного злету тих сил, що вели націю до незалежності, час великих надій та безпідставних ілюзій. Фонд «Відродження» відкривав Україні шлях до демократичних цінностей Європи, до побудови нового, відкритого суспільства верховенства права, захисту невід’ємних прав і свобод людини, вільної інформації. Не слід забувати, що на той час Україна перебувала ще в складі СРСР, ще існував напівзруйнований радянський концтабір, ще діяло КГБ, ще суспільство складалося з мільйонів «совєтських людей», «совків», дезінформованих, позбавлених національної ідентичності й у масі своїй вороже налаштованих до Заходу.
Створюючи фонд «Відродження», Богдан Гаврилишин прорубав вікно в духовній залізній завісі, що відділяла Україну від вільного світу. В цьому – в руйнуванні заборон, обмежень і мертвих догм російсько-комуністичного імперіалізму – бачив свою місію Гаврилишин. Він дарував нам мрію – стати вільними громадянами Європи й своєю невтомною діяльністю прокладав шлях до цього майбутнього.
Перший, кого б я нагородив новозаснованим орденом Європи –Богдан Дмитрович Гаврилишин.
...Восени 2025 року мене запросили на святкові збори Міжнародного фонду Відродження у Києві, яким керує Олександр Сушко – відомий український громадський діяч, експерт у сфері міжнародних відносин. Приємно було дивитися на молоді обличчя ентузіастів, які будують нову, відкриту Україну: за 36 років діяльності Фонд вклав 385 млн доларів у створення відкритого суспільства в Україні, підтримав понад 20 000 проектів, спрямовавних на розвиток демократії в нашій країні. Хіба ми могли мріяти про такі масштаби й такі результати, починаючи нашу діяльність у 1990 році?
Молоді люди, що прийшли на свято Фонду, представляли нове покоління євроукраїнців, про яке мріяв Богдан Гаврилишин, якому віддавав свої сили і знання, і яким би пишався сьогодні.
У 1992 році Гаврилишин, як співзасновник всесвітньої конференції в Давосі, запросив мене та деяких інших членів уряду України взяти участь в роботі цього глобального зібрання. Тоді ж збулася моя затаєна мрія: Богдан Дмитрович організував в Україні філію «Римського клубу» і я на певний час прилучився до його діяльності. Він також рекомендував мене до складу академіків Світової академії мистецтва і науки в Хорватії.
Тепер, коли мій вік перевищує вік Гаврилишина, у час болючих роздумів над життям й підбиття підсумків, моє серце сповнює ніжність й подяка до цієї людини. Певен, що українські дослідники залишаються в боргу перед видатним сином нашого народу. Їм ще належить доскіпливо вивчити й задокументувати багатогранну роль Богдана Гаврилишина у ВЕЛИКОМУ ПЕРЕХОДІ – у трансформації колишньої російської колонії УРСР у незалежну українську державу, важливого чинника європейської безпеки.
Саме Богдан Дмитрович привчив нас, його учнів і послідовників, до мислення великими категоріями МАЙБУТНЬОГО. Не фантастичними візіями вітчизняних напівписьменних казкарів, а побудовою реальних інституцій, підготовкою молоді – професійною і моральною – до викликів часу, до бороттьби за гідне місце України в ХХІ столітті. Заснування Гаврилишиним у 1989 році (!) Міжнародного Інституту Менеджменту (МІМ) в Києві стало великою подією національного значення: тут готується інтелектуальна еліта лідерів України до зустрічі з майбутнім.
Не можу збагнути, чому МІМ-Київ не носить ім’я Богдана Гаврилишина.
У 2014 році Гаврилишин створив унікальний документ – «Декларацію відповідальності людини», що складається з 15 положень, серед яких зокрема є такі:
- Говори правду, будь чесним, дій згідно з моральними та етичними принципами;
- Вчися, розвивай свої таланти, здібності, навички протягом усього життя, щоб бути корисною частиною суспільства;
- У прагненні реалізації своїх прав, не обмежуй прав інших членів суспільства;
- Бережи культурну спадщину своїх предків;
- Зберігаючи свою ідентичність, будь свідомою частиною усієї світової спільноти;
- Допомагай своїй країні в рамках власних можливостей підтримувати пріорітет загального блага повної політичної свободи, адекватного рівня економічного добробуту для усього населення, суспільної справедливості, здорового довкілля;
- Будь толерантним та стався з повагою до всіх рас, етнічних груп, релігій, мов, звичаїв; вивчай різні мови та хоча б базові речі про інші цивілізації (цит. з сайту Фонду Родини Богдана Гаврилишина).
Ці прості, майже Євангельські заповіді , – насправді дуже нелегкі до їх реалізації в світі ненависті, шовінізму, брехні, безмежного популізму, у світі Путіна, Трампа, іранських мулл, європейських правих типу Орбана та африканських диктаторів – є дороговказом Гаврилишина в майбутнє. І недаремно день його народження – 19 жовтня – був проголошений Верховною Радою України у липні 2021 року офіційним святом України, ім’я якому – День відповідальності людини.
Якщо ти – людина, а не людинозавр.
Великий Українець Богдан Гаврилишин, один з фундаторів незалежної української держави ніколи в моїй пам’яті не перетвориться на гранітну мовчазну каменюку. Його усмішка, голос, думки, вчинки, мрії житимуть в серцях молоді, що знала його. Вони належать не минулому, а майбутньому.
Найкращим пам’ятником йому стане не граніт чи дуб, а процвітаюча демократична європейська Україна.
Юрій ЩЕРБАК, письменник і дипломат, Голова Ради Незалежного Медіа Форуму, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
26-27 червня 2026